VuzMe
» МКР №1 з курсу Менеджмент
» МКР №1 з курсу Менеджмент

    МКР №1 з курсу Менеджмент


    Продовження питань на модульну контрольну роботу з курсу Менеджмент:

    1.Менеджмент – це більшою мірою наука чи мистецтво ? У чому відмінність категорій "менеджмент"  "управління", «керування», «адміністрування»?

    "Менеджмент” – це надзвичайно широке та багатомірне поняття.
    Основа будь-якої науки – це можливість об’єктивно виміряти явища, які вивчаються. Багато процесів в управлінській практиці важко піддаються вимірюванню внаслідок того, що відсутній механізм їх описання й аналізу. Це дає можливість керівникам – практикам стверджувати, що управління є швидше мистецтвом, якому можна навчитися тільки через досвід і яким досконало можуть володіти лише люди, які мають до цього талант.
    Про те, що управління – це складна наука, говорить головний аргумент науковості – наявність його загальних принципів, які визначають різні аспекти управління системами, а також власна методологія та конкретні методики здійснення процесу управління.
    Суттєвий вклад у розвиток теорії управління внесли математика, статистика, інженерні науки, які допомогли змоделювати, оптимізувати або кількісно обґрунтувати управлінські явища, які раніше не підлягали вимірюванню.
    З появою економіко-математичних методів і ЕОМ настала ера переходу від якісного описання управлінських ситуацій, які виникають, до кількісного їх аналізу та обґрунтування. Нині в науці управління йде заміна словесних міркувань і описового аналізу моделями, символами та кількісними значеннями. Це доводить, що управління – це наука, хоча й достатньо молода.
    Результативний менеджмент – це поєднання науки і мистецтва.
    Наука менеджменту. Багато проблем і суперечних питань менеджменту можна вирішити раціональним, логічним, об’єктивним і систематизованим способами. Менеджери можуть збирати дані, факти та об’єктивну інформацію; використовувати математичні моделі і технічні прийоми ухвалення рішень для досягнення мети.
    В менеджменті, як і будь-якому виді людської діяльності, є щось таке, що не піддається кількісному аналізу. Оце "щось таке” відноситься до мистецтва управління. Обґрунтування мистецтва управління, яким володіють лише окремі люди, є частиною науки управління. З іншої сторони, оволодіти мистецтвом будь-якої професії, в тому числі й професії управлінця – менеджера, можна тільки за допомогою пізнання науки управління.
    Мистецтво менеджменту. Хоча менеджери мусять намагатися, наскільки це можливо, бути науковцями, вони часто повинні вирішувати проблеми на підставі інтуїції, досвіду, інстинкту та особистої проникливості. Покладаючись на концептуальні, міжособові і комунікаційні навики,
    Для позначення діяльності з координації роботи людей на практиці використовують різні поняття:
    •"управління”;
    •"менеджмент”;
    •"адміністрування”;
    •"керування” тощо.
    В останні роки в Україні досить широко використовується термін "менеджмент”, який по суті є аналогом терміна "управління”, його синонімом.
    Що спільного та відмінного у цих двох поняттях?
    Термін "управління” значно ширшого значення, оскільки має відношення:
    а) до різних видів людської діяльності (приклад управління космічним кораблем, управління термоядерною реакцією);
    б) до різних сфер діяльності – управління державою;
    в) до органів управління – державні і громадські організації, підприємства та їх об’єднання.
    "Менеджмент” – це поняття, яке використовують переважно для характеристики процесів управління господарськими організаціями (підприємствами).
    Отже, застосування терміну "управління” правомірне щодо загальної характеристики будь-якого виду людської діяльності, а "менеджмент” – щодо змісту, форм і методів конкретного
    "Адміністрування” – поширюється на управління державними установами або для позначення процесів керування діяльністю апарата управління підприємства.
    "Керування” – поширюється на мистецтво тієї або іншої особи (менеджера) впливати на поведінку і мотиви діяльності підлеглих з метою досягнення цілей організації.

    2.Дати визначення категорії «менеджер». На які групи поділяються менеджери організації, які функції виконують.

    Менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації.
    Менеджер може: 1) керувати будь-якою з них (або її частиною); 2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в цілому.
    В залежності від того, скількома компонентами (сферами) організації управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту:
    Вищий, середній, нижчий
    До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації - президент (директор), віце-президенти (заступники), виконавчий директор.
    На вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.
    Середній рівень менеджменту (керівники виробничих та функціональних підрозділів) розробляє та реалізує оперативні плани із впровадження рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо.
    Менеджери нижчого рівня (керівники секторів, груп, майстри, бригадири тощо) координують діяльність операційних виконавців.
    Вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.

    3.Як слід розуміти управління в широкому розуміння цього слова? Чи можна розглядати менеджмент як систему (єдине ціле)?

    Управління — поняття багатогранне, і тому розглядати його потрібно під різними кутами:
    • як процес;
    • як організацію цього процесу;
    • як стиль управління.
    У найширшому розумінні поняття «управління» — це цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт управління за допомогою певної системи методів і технічних засобів з використанням особливої технології для досягнення поставленої мети.
    Всі складові управління на підприємстві є взаємопов'язаними і взаємообумовленими, але все ж відносно самостійними.
    Менеджмент можна розглядати як систему (єдине ціле), що складається з частин (елементів). Такими частинами є мета і принципи менеджменту, функції управління, методи менеджменту, кадри менеджерів, структура управління бізнесом, техніка і технологія управління, інформація в менеджменті (рис. 1.4)
    Основне завдання керівника підприємства полягає, по-перше, у виборі мети, завдань, політики, методів та організаційних зв'язків для орієнтації (спрямування) процесів прийняття рішень і планування на різних рівнях; по-друге, в організації потоків інформації до центрів, у яких приймаються рішення. Інструментом його праці із зв'язку попиту і виробництва є методи та функції управління. 

    4.Основні завдання, що виконуються у менеджменті організації на сучасному етапі.

    До числа завдань, що вирішуються у менеджменті організації на сучасному етапі можна віднести:
    •визначення конкретних цілей розвитку організації,
    •виявлення пріоритетності цілей, їх черговості і послідовності вирішення;
    •розробка стратегії розвитку організації:
    •розробка системи заходів для вирішення накреслених проблем на різні часові періоди;
    •визначення необхідних ресурсів і джерел їх забезпечення;
    •забезпечення автоматизації виробництва, торгівлі і перехід до використання працівників, що мають високу кваліфікацію;
    •стимулювання роботи співробітників організації шляхом створення для них кращих умов праці та впровадження прогресивної форми її оплати;
    •встановлення контролю за виконанням поставлених задач та ін.

    5.Що є предметом, об’єктом та суб’єктом вивчення курсу менеджменту.

    Предметом вивчення менеджменту як науки є:
    1) теоретичні засади управлінської діяльності (закони, закономірності, принципи, категорії, механізми, моделі тощо);
    2) практика управління організаціями (підприємствами, корпораціями, господарськими товариствами тощо);
    3) проектування систем менеджменту (формування взаємопов’язаних і взаємодіючих управлінських важелів, які забезпечують управлінський вплив керуючої системи організації на керовану).
    Об’єктом вивчення менеджменту є процес управління виробничо-господарською діяльністю підприємств, корпорацій, господарських товариств, об’єднань та інших організацій. Дослідження процесу менеджменту та виокремлення його етапів дають змогу послідовно ознайомитися з усіма управлінськими категоріями, виявити взаємозв’язки між ними, зрозуміти характер та особливості здійснення управлінського впливу. Це сприяє формуванню в майбутніх економістів і менеджерів управлінського мислення, керівних навичок, здатності до прийняття управлінських рішень. 
    Суб’єктами вивчення менеджменту є працівники керуючої і керованої систем організації, їх професійний та кваліфікаційний рівень, ступінь виконання ними повноважень, обсяги відповідальності, а також взаємозв’язки в системі менеджменту.

    6.Які засоби впливу на людей використовує менеджмент?

    Методи менеджменту настільки ж різноманітні, як і інтереси людей, характер їхньої роботи. У них у конкретній формі, адаптованій до реальних ситуацій бізнесу, виражається сутність його принципів. Мета методів — забезпечення гармонії, органічного поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів.
    Методи менеджменту орієнтовані насамперед на високу продуктивність і ефективність діяльності персоналу фірми, на злагоджену роботу підрозділів фірми, на чітку організацію різноманітної діяльності фірми й управління нею на рівні світових стандартів.
    За характером дії методи умовно (формально) можна поділити на методи матеріальної, соціальної і владної мотивації, або економічні, організаційно-розпорядчі та соціально-психологічні.
    Методи соціальної мотивації передбачають спонукання індивіда (працівника) до орієнтації на соціально значимі інтереси (культуру, розвиток і т. ін.).
    Економічні методи впливають на майнові інтереси фірм та їхній персонал. З одного боку, вони стимулюють діяльність фірм щодо задоволення інтересів суспільства (система податків, банківських кредитів і т. ін.), з іншого — служать для мотивації роботи персоналу (заробітна плата, премії, винагороди за інновації).
    Методи владної мотивації передбачають орієнтацію на дисципліну, організаційно-розпорядницькі документи та суворе виконання їх.
    Організаційно-розпорядницькі методи базуються на об'єктивних законах організації спільної діяльності та управлінні нею, на природних потребах людей в упорядкованій взаємодії між собою, їхньою метою є впорядкування функцій управління, обов'язків і прав працівників, регламентація їхньої діяльності. Організаційно-розпорядницькі методи поділяються на три групи.
    Організаційно-стабілізуючі методи, що встановлюють та визначають довгострокові зв'язки в системах управління між людьми і їхніми групами (структура, штати, положення про виконавців, регламенти діяльності, концепції управління).
    Розпорядницькі методи забезпечують оперативне управління сумісною діяльністю людей та підприємств і представлені у формі договорів, наказів, розпоряджень.
    Дисциплінарні методи призначені для підтримки стабільності організаційних зв'язків і відносин, а також відповідальності за визначену роботу.
    Сутність соціально-психологічних методів зводиться до способів впливу на особистість та колективи з метою зміни ними своїх настанов у трудовій діяльності і творчій активності, а також на соціальні й психологічні інтереси фірм та їхній персонал (роль і статус особистості, групи, фірми, психологічний клімат, етика поведінки, спілкування та ін.). При цьому використовуються знання загальної і соціальної психології. Соціально-психологічні методи менеджменту поділяються на соціальні та психологічні. До соціальних методів належать: підвищення активності (копіювання лідерів, установлення стандартів зразкової поведінки в усіх сферах діяльності); підтримка соціальної спадкоємності (конкурси майстерності, присвоєння кваліфікаційних відмінностей, свята з приводу ювілеїв і успішного завершення великих ділових операцій та ін.); соціальне нормування (встановлення норм відносин між працівниками фірми, правил внутрішнього розпорядку, виробничого етикету, виробітку і неухильне дотримання єдиних цінностей для всього персоналу фірми та ін.); моральне стимулювання (індивідуальне і колективне).
    Механізм використання соціальних методів включає: соціальні дослідження або виявлення проблем і напрямів впливу; соціальне планування або розробку конкретних способів впливу на людей; соціальне регулювання або розв'язання виявлених проблем і реалізацію визначених способів впливу на людей.
    Психологічні методи використовуються з метою гармонізації взаємовідносин працівників фірм і встановлення найбільш сприятливого психологічного клімату. До них належать: гуманізація праці (ліквідація монотонності, колірне забарвлення приміщень і устаткування, використання спеціально підібраної музики); психологічне спонукання (заохочення творчості, ініціативи і самостійності); задоволення професійних інтересів, підвищення творчого змісту праці; розробка мети за психологічними характеристиками і розвиток необхідних психологічних рис; комплектування малих груп за критерієм психологічної сумісності працівників; установлення нормальних взаємовідносин між керівниками і підлеглими.
    Методи менеджменту формуються в такій послідовності: оцінювання ситуації і поставлених завдань з метою визначення основних напрямів і видів впливу; вибір складу методів і обґрунтування їхніх якісних і кількісних параметрів; забезпечення умов для ефективного застосування обраних методів, що в кінцевому результаті формує техніку і технологію управлінської роботи. 

    7.Що таке цілі менеджменту? Якими мають бути цілі менеджменту?

    Ціль менеджменту полягає у забезпеченні прибуткової діяль-ності підприємства шляхом раціональної організації технологічного процесу, включаючи управління виробництвом і розвитком техніко-технологічної бази, а також ефективним використанням кадрів при одночасному підвищенні їх кваліфікації і творчої активності [4,с.21, 11,с.14].
    Ціль підприємства - це конкретний стан окремих характерис-тик, досягнення яких є бажаним і на що направлена його діяльність, a також процес управління.
    Цілі за ступенем важливості розділяють на стратегічні і такти-чні. Стратегічні цілі орієшуються на вирішення перспективних масштабних проблем, які якісно змінюють житгя та обличчя підпри-ємства (вихід на міжнародні ринки, повне оновлення виробничої ба-зи, зміна товарної продукції тощо). Тактичні цілі - це проміжні по відношенню до стратегічних, відображають окремі етапи їх досяг-нення (наприклад проведення капітального ремонту).
    Цілі розділяють по часу довгострокові (більше 5 років) серед-ньострокові (1-5 років) і короткострокові (до 1 року). Для коротко-строкових цілей характерний високий рівень деталізації і конкретиза-ції дій.
    По змісту цілі підрозділяють на технологічні, економічні, ви-робничі, адміністративні, маркетингові, науково-технічні, соціальні.
    Технологічні цілі можуть включати впровадження інновацій-них технологій, удосконалення систем землеробства і тваринництва, комп’ютеризацію, будівницгво нових виробничих приміщень за про-гресивними технологіями тощо.
    Економічні цілі включають укріплення фінансової стійкості підприємств, ріст прибутковості, ринкову вартість акціонерного капі-талу.
    Виробничі цілі передбачають виробницгво різних видів про-дукції та послуг, підвищення їх якості, збільшення ефективності ви-робницгва, зниження собівартості продукції.
    Адміністративні цілі ставлять на меті досягнення високої ке-рованості підприємством, надійної взаємодії між співробітниками, високої дисципліни, злагодженості в роботі.
    Маркетингові цілі пов’язані із захопленням тих чи інших ри-нків збуту, залученням нових покупців, клієнтів, досягненням лідерс-тва в цінах або витратах виробницгва та інші.
    Науково-технічні цілі передбачають створення нових товарів і продукції, впровадження у виробницгво нових інноваційних техно-логій, які забезпечують виробницгво продукції світових стандартів.
    Соціальні цілі орієнтовані на створення сприятливих умов праці, житгя і відпочинку працівників, підвищення їх освітнього і кваліфікаційного рівня (ліквідація важкої та ручної праці, відносини соціального партнерства, якісне медичне обслуговування тощо).
    По рівню, до якого вони відносяться, цілі діляться на загальні і специфічні. Загальні цілі відображають концепції розвитку підпри-ємства в цілому і по найважливішим комплексним напрямкам діяль-ності (генеральна ціль і чотири-шість загальноорганізаційних цілей, які розкривають і конкретизують її зміст).
    Специфічні цілі розробляються в кожному підрозділі і визна-чають основні напрямки їх діяльності по реалізації загальних цілей.
    При цьому правильно сформульовані цілі повинні задовольняти наступним ключовим вимогам:
    по-перше, цілі повинні бути досяжними, щоб служити підвищенню ефективності організації. Нереальні цілі приводять до демотивацїї працівників і втраті ними орієнтира;
    по-друге, цілі повинні бути гнучкими, тобто підлягати коректуванню відповідно до тих змін, що можуть відбутися в оточенні, або в зв'язку з новими можливостями, що з'явилися в організації;
    по-третє, цілі повинні бути конкретними і вимірними, щоб можна було їх кількісно вимірити й оцінити.
    Ціль повинна чітко фіксувати, що необхідно одержати, у які терміни досягти її і хто повинний досягати ціль. Чим конкретніше ціль, тим легше виразити стратегію її досягнення;
    по-четверте, цілі повинні бути сумісними, довгострокові цілі повинні відповідати місії, їх формують у першу чергу; а короткострокові цілі – відповідати довгостроковим. Важливо щоб цілі не суперечили одна одної;
    по-п'яте, цілі повинні бути прийнятними для основних суб'єктів і для тих, хто їх реалізовує. 
    Загальні цілі організації утворюють фундамент для розробки стратегії розвитку і встановлення ключових цілей за такими важливим функціональними підсистемами організації, як маркетинг, виробництво, персонал, фінанси, менеджмент та НДОКР. Кожна з цих підсистем реалізує свої цілі, що логічно витікають із місії та загальної цілі організації. Характеристика цілей за підсистеми наведена у табл. 4.2.

    8,9,10. На які групи (рівні) поділяються менеджери організації? Які основні функції виконують менеджери організації вищого рівня?

    В залежності від того, скількома компонентами (сферами) організації управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту:
    Вищий, середній, нижчий
    До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації - президент (директор), віце-президенти (заступники), виконавчий директор.
    На вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.
    Середній рівень менеджменту (керівники виробничих та функціональних підрозділів) розробляє та реалізує оперативні плани із впровадження рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо.
    Менеджери нижчого рівня (керівники секторів, груп, майстри, бригадири тощо) координують діяльність операційних виконавців.
    Вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.
    Усіх менеджерів організації можна розділити на три ієрархічних рівні:  менеджери вищої ланки, менеджери середньої ланки і менеджери нижньої ланки.  Кожний рівень у цій ієрархії відповідає за свою ділянку роботи. Менеджери вищої ланки – це представники вищого рівня керування, що мають найбільшу владу і несуть відповідальність за діяльність усієї компанії.  Це директори  (президенти)  організацій,  їхні заступники  (віце-президенти).  Вони визначають загальні напрямки функціонування і розвитку організації в цілому або її великих складових,  приймають ключові рішення щодо поточних справ і майбутнього організації, розробляють довгострокові плани,  формують політику і представляють компанію за її межами.  Тільки вони мають повноваження для придбання іншої компанії,  запуску нової виробничої лінії, наймання додаткових працівників і т.п.  Загалом,  від керівників вищої ланки залежать мети фірми і способи їхнього досягнення.  Їхня діяльність характеризується масштабністю,  складністю,  пріоритетністю,  стратегічною і перспективною спрямованістю,  найбільшим зв'язком із зовнішнім середовищем,  розмаїтістю прийнятих рішень,  напруженим темпом.  Хоча менеджери вищої ланки в однакових корпораціях можуть іменуватися по-різному  (перший віце-президент,  виконавчий директор,  голова ради директорів і т.п.),  виконувані нимифункції можуть бути аналогічними.
    У загальному вигляді функції, відповідальність і особливості роботи для вищого рівня можуть бути  сформульовані в такий спосіб:
    Функції:
    1. Стратегічне керування організацією.
    2. Формування корпоративної культури.
    3. Загальне керівництво організацією.
    Менеджери вищої ланки безпосередньо відповідають за:
    1. Конкурентні позиції організації.
    2. Досягнення організацією своїх цілей.
    3. Виплату дивідендів акціонерам.
    Особливості роботи менеджерів вищої ланки:
    1. Діяльність не має чіткого завершення.
    2. Напружений і тривалий робочий день. 3. Спілкування з урядовими організаціями, постачальниками,
    споживачами, банками й ін.
    В обов'язки менеджерів середньої ланки входить розробка планів по здійсненню загальних задач,  встановлених на вищому рівні керування,  координація роботи менеджерів нижчої ланки.  Середній рівень керування містить у собі менеджерів підприємства, менеджерів відділів і служб, а також інших підрозділів  (завідувач відділом,  начальник цеху,  директор філії, керуючий по продукту,  регіонові,  проектові).  Характер роботи менеджера середньої ланки визначається змістом роботи очолюваного їм підрозділу. Уній переважає рішення тактичних задач, значне місце приділяється взаємодії менеджерів середнього і нижнього рівня.  Керівник середньої ланки проводить у життя політику вищого керівництва,  виконує його накази,  розпорядження;  представляє інтереси очолюваного колективу перед вищестоящими керівниками,  вносить пропозиції по поліпшенню його діяльності,  а також організації в цілому,  по поліпшенню умов праці колективу; направляє, координує і контролює діяльність менеджерів нижчого рівня.
    Функції менеджерів середнього рівня:
    1. Координація і контроль роботи менеджерів нижньої ланки.
    2. Розробка виробничих програм і планів.
    3. Підготовка інформації для прийняття рішень вищими
    менеджерами.
    4. Забезпечення зв'язку між вищими і нижніми менеджерами.
    Менеджери середньої ланки безпосередньо відповідають за ефективність використання ресурсів відповідного підрозділу.
    Особливості роботи менеджерів середньої ланки:
    1. Значні розходження для різних організацій.
    2. Участь у прийнятті рішень вищими менеджерами.
    3. Робота з документами.
    4. Проведення бесід зі співробітниками і клієнтами. 5. Участь у засіданнях.
    6. Усне спілкування.
    На нижчому рівні управлінської ієрархії зосереджені менеджери нижньої ланки або лінійні менеджери.  Вони відповідають за виконання виробничих завдань,  за безпосереднє використання виділених ресурсів, контролюють роботу виконавців і запроваджують у життя плани, розроблені на більш високому рівні керування.  Цей рівень поєднує наступні посади:  цеховий майстер, майстер ділянки, керівник групи і завідувачі підрозділами конторського типу. Робота їх зв'язана з вирішенням переважно оперативних,  тактичних задач і характеризується розмаїтістю виконуваних дій,  частими переходами від однієї задачі до іншої в зв'язку з розмаїтістю робіт,  виконуваних виконавцями,  постійним спілкуванням з безпосередніми виробниками  (працівниками).  Керівник нижчого рівня проводить у життя політику вищого керівництва організації,  виконує накази,  розпорядження вищого і середнього керівництва;  представляє інтереси безпосередніх працівників перед вищестоящими керівниками, вносить пропозиції по поліпшенню діяльності очолюваного ним колективу,  умов праці підлеглих (пропозиції можуть стосуватися і діяльності організації в цілому);  керує безпосередньо працівниками.  Коротенько ці особливості можна сформулювати так.
    Функції менеджерів нижньої ланки:
    1. Здійснення контролю виконання завдань.
    2.  Безпосереднє керівництво працівниками і співробітниками.
    3. Дотримання технологій і техніки безпеки.
    4. Інформування керівництва про виконання завдань.
    Менеджери нижнього рівня безпосередньо відповідають за використання виділених ресурсів: сировини, енергії, устаткування.
    Особливості роботи менеджерів нижнього рівня:
    1. Напруженість.
    2. Різноманітність дій. 3. Часті перерви.
    4. Перехід від одного завдання до іншого.
    5. Короткий час для прийняття і реалізації рішень.
    6. Багато спілкування з керівництвом і колегами.
    Очевидно,  що менеджери різних рівнів повинні одержувати і використовувати різну інформацію за обсягом і якістю,  тому спосіб її
    використання для прийняття рішень буде також різним.

    11.Охарактеризуйте  особливості професійного менеджменту?

    Останнім часом значущість професійного менеджменту зростає. Стає дедалі зрозуміліше, що менеджмент - це професія, відповідна галузь знань, самостійна наукова дисципліна.
    Сучасні реалії соціально-економічного розвитку країн світу дають змогу стверджувати, що роль менеджерів, їх функції та завдання на всіх рівнях управління є незрівнянно складними. Це засвідчують зміни, що відбуваються сьогодні в управлінні, та нові тенденції розвитку.
    У ситуації, коли на Заході існує третя генерація управління, а на Далекому Особливість  професії менеджера полягає в тому, що на відміну від інших вона не ставить чітких вимог до неї за ознакою кваліфікації.
    Зарубіжні учені (Т. Санталайнен, Е. Ваутилайнен, П. Порене) справедливо наголошують розуміти під управлінням (менеджментом) не тільки роботу тих осіб, які офіційно призначені на пости керівників (менеджерів), а й наставницьку роботу кожного щодо себе і до колег по роботі. По суті кожний працівник виконує функції менеджера, і від того, наскільки добре кожний управляє собою і своєю роботою як часткою одного цілого, залежить результативність загального управління організацією. Таким чином, поняття «менеджмент як вид професійної діяльності» можна визначити як процес впливу  на діяльність окремого працівника, групи чи організації в цілому з метою досягнення максимально високих результатів в певних умовах .
    Основоположник менеджменту Пітер Друкар писав: „Менеджменту треба вчитися. Це складна наука, яка синтезує в собі знання економіки, теорії організації, права, соціології, психології. Мистецтву менеджменту можна навчитися і, більш того, цьому мистецтву можна навчити інших”. Саме він говорив, що менеджер — найдорожчий ресурс організації, що відіграє виняткову роль в її діяльності, це - еліта бізнесу. Керівника, який не володіє менеджментом, можна порівняти з людиною, яка, маючи олівець та вивчивши ази креслення, береться проектувати будинок.
    У свою чергу, менеджер повинен уміти:
    - оцінювати результати діяльності працівників;
    - визначати критерії і параметри оцінки;
    - на основі аналізу діяльності розробляти конкретні цілі;
    -  створювати сприятливі умови для виробничої діяльності;
    - використовувати різні методи вимірювання результатів тощо.
    Перед менеджерами різного рівня сучасне суспільство ставить високі вимоги. Неважливо, наскільки хорошим є менеджер у цілому, єдине, що має значення, це продуктивність його діяльності, приносить чи ні його робота конкретні результати порівняно з очікуваними. Це проявляється у безперервному намаганні знаходити на різних етапах управління за результатами – плануванні, реалізації і контролю – такі рішення, які найкращим чином сприятимуть досягненню високих результатів. Особлива увага звертається на мотивацію і кваліфікацію керівників.
    Таким чином, менеджер – найманий спеціаліст у галузі керування персоналом (людьми), професійний керівник всіх рівнів. наділений повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації.

    12.Які основні негативні риси менеджерів, що заважають ефективно керувати сучасними організаціями?

    1. Недовіра до підлеглих (тобто відсутність у менеджера впевненості у тому, що вони якнайкраще можуть виконувати доручену їм роботу).
    2. Недооцінка здібностей підлеглих.
    3. Бажання менеджера самому брати участь у вирішенні усіх конфліктів і виробничих проблем.
    4. Невірне розуміння престижності.
    5. Дріб'язкова опіка підлеглих, бажання менеджера підприємства постійно контролювати усі деталі і поодинокі моменти роботи.
    6. Прагнення до влади, небажання поступитися частиною своїх прав, упевненість, що делегування повноважень, довіра до підлеглих знижують роль менеджера в управлінні, не сприяють зростанню його авторитету.
    7. Наявність несанкціонованих завдань. Вона має місце тоді, коли один функціональний менеджер (начальник економічного відділу, головний бухгалтер) прагне доручити виконання несанкціонованих менеджером підприємства завдань іншим підрозділам.
    8. Спроби підлеглих покласти свої функції на безпосередніх менеджерів (делегування знизу, наприклад: нарікання на незнання проблеми (джерел, документів, людей та ін.); посилання на невдачу, яка мала місце в минулому при виконанні аналогічного завдання; відсутність контактів з людьми, від яких залежить вирішення питання).
    9. Побоювання викликати незадоволення підлеглих внаслідок покладання на них додаткових обов'язків, з одного боку, і невпевненість у собі, з іншого.
    Керівник не повинен чекати рішення всіх питань зверху, а повинен проявити ініціативу, самостійно діючи в межах надання йому прав, в рамках законності. Нічого не може бути гірше для діла, ніж прояв у керівника: пасивності; нерішучості; перестраховки; боязні відповідальності.
    Керівник не повинен переоцінювати свої достоїнства, він має критично ставитися до результатів роботи, значення своєї особис­тості і своєї ролі в успіхах колективу, не зазнаватися, не хвалитися особистими успіхами, не вважати себе незамінним.
    Керівник повинен прагнути викорінювати в колективі такі явища, як лесощі, підлабузництво, догоджання. Керівник повинен бути рівним і простим, не проявляти елементів чванства в поводженні з підлеглими. Така поведінка є ознакою високої куль­тури керівника, привертає до нього людей і допомагає створювати ділові відносини в колективі.
    Працівник, який заплутався, стає ненадійним і безсилим. Але необхідно пам’ятати про те, що заплутає його, як правило, керівник, від якого він одержує безтолкові розпорядження. Кожний керівник повинен пам’ятати: коли справа йде пагано, то винуваті в цьому не службовці, а керівники.

    13.На яких наукових школах (теоріях) базується сучасний менеджмент?

    Вирізняють три ранні підходи до менеджменту: класичний підхід; поведінковий підхід; кількісний підхід.
    Класична теорія ( підхід) менеджменту включає дві школи:
    а) школу наукового управління;
    б) адміністративну школу (класичну теорію організації).
    Наукове управління було спрямовано на дослідження проблем підвищення продуктивності праці робітників (операційних виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної праці.
    Засновниками школи були Ф. Тейлор («Принципи наукового управління»,1911р.), Френк та Ліліан Гілбрет, Генрі Форд, Генрі Гантт.
    Здобутки школи наукового управління:
    1.обґрунтоване нормування праці, включаючи необхідність відпочинку та перерв (реалістичних завдань);
    2.доведення необхідності відбору робітників для виконання певних операцій, а також їх навчання;
    3.впровадження практики стимулювання кращих результатів робітників-виконавців;
    4.відокремлення управлінських функцій від фактичного виконання робіт.
    Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися вирізнити загальні характеристики та закономірності управління організацією загалом.
    Метою їх досліджень було визначення універсальних принципів управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.
    Здобутки адміністративної школи:
    •детальне дослідження основних функцій управління;
    •опрацювання принципів побудови структури організації та управління працівниками.
    Недоліки адміністративної школи:
    •помилковість пошуків універсальних принципів управління;
    •ігнорування соціальних аспектів управління.
    Поведінкова (неокласична) теорія (підхід) менеджменту. Класична школа менеджменту визнавала значення людського фактора в управлінні, проте приділяла йому незначну увагу (оплата та стимулювання праці, встановлення формальних відносин між керівниками та підлеглими тощо).
    Поведінкові теорії менеджменту виникли як реакція на недоліки класичних теорії. Тому їх часто об’єднують загальною назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Хьюго Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912; Ліліан Гілбрет «Психологія управління», 1914; результати Хоторнських експериментів Елтона Мейо).
    Поведінкові теорії менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Ренсіс Лайкерт, Дуглас МакГрегор, Фредерік Герцберг та інші.
    Поведінковий підхід до менеджменту включають в себе дві школи:
    а) школа людських відносин. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були зосереджені у сфері поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.
    б) школа організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.
    В загальних рисах основна мета обох шкіл полягає у підвищенні ефективності організації шляхом підвищення ефективності використання її людських ресурсів.
    Кількісний підхід ( школа науки управління). Теоретики цієї школи розглядали управління як систему математичних моделей та процесів.
    В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей. В центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків.
    Інтереси представників кількісної школи майже повністю пов’язані із застосуванням математики в управлінні.
    Основний внесок цієї школи в теорію управління - спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей.
    Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту було те, що вони пропонували кожна свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.

    14.У чому сутність класичної теорії? Основні положення школи  наукового управління та адміністративної школи .

    Класична теорія ( підхід) менеджменту включає дві школи: а) школу наукового управління; б) адміністративну школу (класичну теорію організації).
    Розробка оптимальних методів виконання роботи завдяки науковому вивченню витрат часу, затрачених рухів і зусиль працівників; Засновником школи наукового управління вважається Фредерік Тейлор (1856—1915). Своїми експериментами і науковими працями він намагався довести, що розроблені ним методи наукової організації праці і сформовані на їх підставі «принципи наукового менеджменту» здійснять революцію у виробництві, замінять авторитарні методи управління на більш раціональні наукові підходи. Очевидно,відзначав Тейлор, людина одного типу спочатку повинна скласти план роботи,а людина зовсім іншого типу повинна виконати його. Головні свої ідеї Тейлор сформулював у книгах «Відрядна система» (1895р.), «Цеховий менеджмент» (1903р.), «Принципи наукового менеджменту»(1911р.) у вигляді наступних принципів «наукового управління»:
    •абсолютне дотримання розроблених на наукових підставах стандартів і правил;
    •підбір, підготовка і розстановка працівників на ті робочі місця і завдання, на яких вони принесуть найбільшу користь;
    •оплата за результатами (менші результати — невелика оплата, більші результати — вища оплата);
    •використання функціональних менеджерів, які забезпечують виконання робіт і їх контроль за спеціалізованими напрямами;
    •підтримка товариських стосунків між працівниками і менеджерами.
    Тейлор, на думку його послідовників, зробив свого роду «інтелектуальну революцію» трактуванням промислового менеджменту як сумісної діяльності керуючих і робітників що, заснована на спільності взаємних інтересів.
    Послідовник Ф. Тейлора професор Генрі Гант займався розробкою методики преміальної оплати, а також розробкою теорії лідерства. Значний внесок у розвиток цієї школи зробив американський промисловець, король автомобілебудування Генрі Форд (1863—1947 рр.), ім’я якого стало символом ХХ ст., зразковим утіленням «американської мрії». Саме Г. Форд сформулював організаційно-технічні принципи управління, якими і користувався в своїй практичній діяльності.
    Крім Ф. Тейлора і Г. Форда школу наукового управління вдосконалювали Г. Емерсон, Френк і Лілія Гілберт, А. Хопф та ін. Вони вважали, що, використовуючи спостереження,заміри, логіку і аналіз, можна вдосконалювати операції ручної праці,добиватись їх ефективнішого виконання. Встановлювалися норми,залежно від яких здійснювалося стимулювання праці. Представники цієї школи виступили за відокремлення управлінських функцій обміркування і планування від фактичного виконання робіт.
    Класична (адміністративна) школа управління(1920–1950 рр.) . «Батьком» класичного менеджменту вважається французький підприємець і інженер Анрi Файоль (1841—1925 рр.), який створив першу цілісну класичну школу управління i сформулював її основні принципи i функції. Його перша стаття на цю тему вийшла в 1900р., а книга «Загальне і промислове управління»— в 1916р. В 1918р. А. Файоль очолив створений ним центр адміністративних досліджень. Він доводив, що відкриті ним принципи можна застосовувати як в правлячих колах, в установах, так і в армії, тобто вони носять універсальний характер.
    Основні принципи адміністративного управління А. Файоля:
    1.Управляти, як вважав Файоль, — «це означає передбачати, організувати, розпоряджатись, координувати і контролювати».
    2.Передбачати – враховувати майбутнє і виробляти програму дій.
    3.Організовувати – будувати подвійний матеріальний і соціальний організм підприємства.
    4.Розпоряджатись – примушувати персонал відповідно працювати.
    5.Координувати – зв’язувати, об’єднувати, гармонізувати всі дії та зусилля
    6.Контролювати – піклуватись про те, що все здійснювалось відповідно встановленим правилам і розпорядженням.
    Послідовниками Файоля можна вважати Л. Г’юліка, Л. Урвіка, Дж. Муні, К. Адамецького, А. Рейлі, Ч. Барнарда та інших учених, які розвинули і конкретизували вчення. Недоліком цієї школи вважається те, що її представники мало уваги приділяли соціальним аспектам управління.

    15.На яких ідеях ґрунтується школа людських відносин? У чому її сутність?

    Школа людських відносин базувалася на розробці й застосуванні соціально-психологічних аспектів менеджменту, тобто управління трудовим колективом здійснювалося з позиції психології і людських відносин. Почуття робітників, їх настрій, переконання стають спеціальними і досить вагомим предметом досліджень
    Представниками цієї школи можна назвати вчених Елтона Мейо, Вальтера Ділла Скотта, Мері Паркер Фоллєт, Абрахама Маслоу, Ф.Герцберг, Д.Мак-Клеланд, В.Врум, Дж.Адамс, Е.Лок, Л.Портер і Э.Лоулер та  та інших.
    Школа людських відносин у розвитку менеджменту утвердилася як реакція на обмеженість раціоналізму в системі управління.
    Основна увага була звернута на те, що людина як активний суб'єкт діяльності - це особистість, і нею потрібно управляти інакше, ніж іншими чинниками виробництва. Представник концепції людських відносин американський психолог і соціолог Елтон Мейо встановив, що вплив таких чинників, як умови праці робітників на продуктивність праці менший, ніж особисті стосунки людей на виробництві, спілкування працівників між собою, їх контакти у процесі економічної діяльності. Він зробив висновок, що продуктивність праці в кінцевому підсумку вирішує зовсім не техніка (машина), а людська психологія, соціальна взаємодія і групова поведінка.
    Мері Паркер Фоллєтт особливу увагу зосередила на проблемі «влади і авторитету». За концепцією Фоллєт, влада – це здатність досягати певних успіхів, бути їх причиною, продовжувати зміни, тоді як авторитет – володіння владою, право на її здійснення. Таким чином, дослідниця робить висновок, що  менеджер повинен бути перш за все лідером, визнаним робітниками, опиратися на їхню ініціативу, особистий авторитет, а не на владу. Він має виходити з реальної ситуації і управляти виробничим колективом відповідно до тих обставин, яке диктує ситуація, а не до того, що приписує функція управління.
    Суттєвий внесок у розвиток теорії людських відносин був зроблений соціологом Абрахамом Маслоу. Він розробив найвідомішу змістовну теорію ієрархії потреб людини. Суть його теорії полягає в тому, що людина за своєю природою має широкий спектр потреб, які вона прагне задовольнити, це є мотивом її поведінки. А. Маслоу довів, що мотиви вчинків людей є не тільки економічними чи матеріальними стимулами, а існують ще інші потреби, що не можуть задовольнятися тільки грошима. У цьому зв'язку керівник повинен так вибудовувати систему мотивації і стимулювання, щоб людина не втрачала інтересу до роботи і максимально виявляла свої творчі здібності.
    Основними досягненнями школи людських відносин і школи поведінкових наук прийнято вважати:
    1. Застосування прийомів керування міжособистісними відносинами для підвищення ступеня задоволеності роботою і продуктивності.
    2. Застосування наук про людську поведінку до керування і формування організації таким чином, щоб кожен працівник міг бути використаний відповідно до його потенціалу.

    Продовження питань на модульну контрольну роботу з курсу Менеджмент:

    Можливо, тобі знадобиться ще це:
  • Індивідуальна робота з курсу «Менеджмент»
  • Методологічна основа управління та методи дослідження у менеджменті
  • Теорії та школи менеджменту
  • Міжнародний менеджмент
  • Екзаменаційні питання з курсу Історія економіки та економічної думки: Частина 9
Категорії

Індивідуальна робота, Інформатика, Історія економіки та економічної думки, Історія української культури, БЖД, Бухгалтерський облік, Визначення, Вища математика, Екзамен, Екологія, Економіка і математичні методи та моделі, Економіка праці і соціально трудових відносин (ЕП і СТВ), Економічна інтеграція, Експортно-імпортні відносини, Етика, Задачі, Книга, Лекція, Міжнародна економіка, Мікроекономіка, Макроекономіка, Менеджмент, Модульна контрольна робота (МКР), Основи технологій виробництва, Охорона праці, Політична економія, Політологія, Презентація, Психологія, Регіональна економіка, Релігієзнавство, Реферат, Розрахункова робота, Самостійна робота, Семінар, Соціологія, Теорія ймовірності, Українська мова, Усне повідомлення, Філософія

Показати всі теги

Всі розділи

Популярні
Реклама